Як працюють у Державній установі «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О. М. Лук’янової НАМН України» (ІПАГ).

                                                                                      Немає таємниці покликання.

                                                                                      Є вічна загадка Любові.

                                                                                               Григір ТЮТЮННИК

Ранок буття новонародженого Природа оберігає дбайливо й без винятків: жодне дитя не знає — й потім не пам’ятає, що відбувалося з ним і мамою при його виношуванні, пологах і в післяпологовий період — найскладніший і найбільш занедбаний з медичного боку етап в житті роділь і немовлят. Цим «байдужа природа» немов спокутує вину перед людиною, адже при всій досконалості організму хомо сапієнс вона припускається генетичних збоїв і моторошних помилок, що призводять до появи на світ немовлят з патологіями, несумісними з існуванням. Тоді єдина надія на порятунок — цілком особливі лікарі, які працюють насамперед у Державній установі «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О. М. Лук’янової НАМН України» (ІПАГ). Бо тут, крім зрозумілих сторонньому оку медичних заходів, втручань і процедур, роблять речі, недосяжні для осягнення нефаховою свідомістю. Простіше кажучи — творять дива. Самі ж вважають — роблять необхідне.

Інститут винятків

Так склалося, що заочну презентацію ІПАГ провів для нас президент Національної академії медичних наук України, академік Віталій Цимбалюк, ущільнивши її до афористичної стислості: «Цей інститут за своїм універсалізмом — безпрецедентна установа у світовій медицині, бо поєднує боротьбу за здоров’я жінки — майбутньої породіллі (гінекологія), супровід вагітності жінок з патологіями (акушерство) й турботу про новонароджених (педіатрія). Ця установа — наша гордість, як і хірурги, що працюють там».

Про хірургів — розмова попереду, а почати варто зі знакової для лук’яновців події — тут у вересні минулого року було відкрито оновлену дитячу реанімацію! Про цей задум як про особисту мрію директор ІПАГ, академік Юрій Антипкін розповідав нам ще в лютому 2021-го, і зараз очі Юрія Геннадійовича випромінюють великодневу радість — здійснилось! Фізично нас туди з міркувань безпеки хворих, звісно, не пустили, а ось детальний відеоогляд на Фейсбук-сторінці установи є, і побачене справді надихає. Адже волею й коштом фундації Smart Impact («Розумний вплив») застаріле приміщення установи перетворилося на клінічний відділ світового рівня (бюджет проєкту — приблизно 20 мільйонів гривень). Тут просторо, світло, стерильно чисто, технологічно продумано й технічно обладнано за вищим галузевим зразком. Усі реалізовані рішення — синтез ідей досвідчених медиків, технічних спеціалістів, керівництва інституту й експертів з ергономіки (дизайном займалося архітектурне бюро з Нідерландів, що майже пів віку планує об’єкти охорони здоров’я).

Усе зроблене тут так вчасно і якісно цілком вичерпно прокоментувала директорка благодійної фундації Ірина Темерко: «Тепер лікарі, що отримали гідні умови праці, сфокусовані на своїй справі — порятунку дітей, а не мають розв’язувати побутові проблеми відділення. Адже в проєкті здійснені заходи покликані дбати про час і психологічний стан лікарів і медперсоналу, комфорт і спокій пацієнтів. Наші лікарі, взагалі-то, і в польових умовах можуть робити багато — в комфортних же здатні майже на все». До їхніх послуг тепер — новітні реанімаційні модулі, сучасні системи моніторингу, реанімаційні ліжка, монітори, інфузійні й шприцеві помпи, тобто все потрібне відділенню за протоколами лікування. Кількість місць у реанімації збільшилась на третину, зникла черга на планові хірургічні втручання, зріс рівень виживаності критичних пацієнтів. А це завжди — врятовані життя!

ІПАГ недарма називають «державою в державі» — настільки широка й розгалужена його медична царина. Цього разу очільник інституту Юрій Антипкін вирішив познайомити наших читачів з трьома сферами діяльності ввіреної йому установи — напрацюваннями гепатологів, гінекологів й здобутками хірургів. «Люди мають проблеми, та часто-густо не знають, де їх розв’язувати найкраще», — пояснив своє рішення вчений.

«Дитяча гепатологія в Україні в певних формах — зовсім молода наука, — розповіла завідувачка відділення й керівник профільного наукового центру, доктор медичних наук Валентина Березенко. — У стінах ІПАГ вона виникла й пішла в розвиток у 2015 році. Нагальна потреба у виокремленні нового відділу на базі дитячої гастроентерології полягала в тому, що печінка — надважливий орган, без якого життя неможливе, але він не має дублерів і ніколи не болить. Як результат: коли в пацієнта — незалежно від віку, з’являються очевидні симптоми захворювання, лікувати вже немає чого — печінка відмовляє безвідновно. А хвороб у печінки без ліку. Тому у всіх розвинених країнах центри, схожі на наш, існують здавна, адже дитячі хвороби печінки принципово відмінні від хвороб дорослих. Існує, приміром, ціла низка різновидів цих патологій, що мають генетико-спадковий характер. А це означає: частина дітей, вражених ними і яким не надали вчасної допомоги (а деяким ця допомога за показниками вже й не може бути надана), не доживають до дорослого віку, тому лікарі «для дорослих» й гадки не мають про існування цих захворювань.

Наприклад, так звана хвороба Вільсона, поширена у всьому світі. Вона виникає через відсутність виведення міді з організму. Вчасно не діагностована хвороба Вільсона неминуча призводить до смерті в ранні літа. А ось виявлена й у належний спосіб пролікована, вже абсолютно не впливає на подальше щасливе життя колишнього хворого. Одна з пацієнток лікаря Березенко — дама з гумором, свої послання до Валентини Сергіївни так і починає: «Пише вам Господиня Мідної гори». Пише, доречно додати, бо вже пролікована. Ця складна патологія — не єдина стосовно дитячої печінки, і поза межами Інституту Лук’янової, як правило, не знають, що з такими хворими робити. Бо й діагноз деінде їм поставити не в змозі. А ще ж є автоімунні, вірусні й поєднані захворювання печінки — і вся ця хвора малеча, підлітки і юнь свідомо концентрується в ІПАГ задля діагностики й лікування, якщо є потреба — буквально від самого народження.

Ми перед цим спектром хвороб у всеозброєнні, бо ще в 2010 році за підтримки нашого директора Юрія Антипкіна було створено групу з вивчення механізмів прогресування захворювань печінки в дітей, а через п’ять років уже було відкрито і Центр дитячої патології. Спочатку на 10 ліжок, нині — на 25, а потреба в них набагато більша. Скажу відверто — ми тоді ще не уявляли реальний масштаб проблеми. Сьогодні ж у нас молода, мотивована команда лікарів-учених, які працюють в умовах специфічної складності. Найдраматичніший момент — коли ми вперше повідомляємо батькам про тяжке, часом невиліковне захворювання печінки в їхнього сина чи доньки. Ще вчора вони вважали, що в них здорова дитина, а сьогодні раптом чують, що в неї важка декомпенсована хвороба печінки, й врятувати її може лише трансплантація. Тож задля успіху лікування спостереження за такими хворими триває роками. Можна сказати, що всі ми разом — велика гепатологічна родина. Ми знаємо, як наші пацієнти ростуть, навчаються, одружуються, народжують дітей, консультуємо нащадків наших колишніх хворих. На жаль, держава заборгувала таким людям, однак, гріх казати, та війна прискорила наш поступ до Європи, і в країні стрімко розвивається трансплантологія, що донедавна була в Україні поза законом. Тож нашими спільними зусиллями, дасть Бог, усе, зрештою, напоумиться».

А я не можу не відзначити ще два аспекти роботи керівництва інституту і безпосередньо команди Валентини Березенко. Вони активно залучають у сферу своїх профільних інтересів студентів столичного вишу, і майбутні лікарі отримують тут можливість ознайомлення з рідкісними патологіями, з якими вони могли б і не зустрітися у своїй звичній практиці. У такий спосіб лук’яновці ще й відбирають до себе молодь, що прагне займатися серйозними проблемами профільного штибу.

Відзнаки гідна і просвітницька діяльність ІПАГ у цій сфері. Інститут регулярно організовує й проводить профільні конференції за участю фахівців міжнародних організацій для щонайширшого загалу лікарів країни, і ця копітка, об’ємна робота вже дає результати — медична спільнота починає розмовляти однією мовою, а випадки виявлення грізних дитячих патологій помітно збільшились. Тобто в нас нарешті ледь не з нуля формується система дитячої гепатології, а її виключним рушієм і лідером в Україні нині є спеціалісти ІПАГ.

А в якому шаленому ритмі вони зараз працюють, я відчув, коли заввідділу дитячої гінекології інституту, член-кореспондент НАМН Тетяна Татарчук свій стишений монолог стала подавати, немов посилала телеграми: «Війна, дівчатка-діти, ризик, позбавлення звичного, стрес. Сьогодні це явище повсюдне. Й одразу — ознаки депопуляції: народжуваність в Україні натепер найнижча в світі. Дівчаток з країни, здається, виїхало більше, аніж зосталося. Тож здоров’я тих, хто лишився тут, — демографічний резерв держави, кожна з них — діамант для нашого майбуття. Але…

Стан довготривалого стресу переживають не тільки переселенці, а й місцеві жителі віддалених від фронту регіонів. А стійкий психологічний дискомфорт — передумова однозначно негативних наслідків для здоров’я. У віковому ж спектрі наших пацієнтів вони накладаються ще й на гормональний баланс, а саме — баланс статевих гормонів. Дівчатка тут — найвразливіша підліткова категорія, бо налаштування цього балансу в умовах хронічного психологічного тиску породжує низку розладів, що створюють проблеми для репродуктивної функції. З другого боку, постійна тривожність поглиблює вразливість від регулярних стресів. На виході в юнок — неадекватна поведінка, схильність до суїцидальних настроїв, втеча в «рятівні» шкідливі звички, небажання ходити до школи, спілкуватися з батьками тощо.

Фізіологічний наслідок такого положення — передчасне статеве дозрівання ледь не в п’ять років, а це, даруйте, кровотечі, ріст грудей — далі вже йде надто інтимна сфера для оприлюднення, але це серйозні медичні проблеми, і ми маємо всі засоби і методики для їх своєчасного і невідкладного лікування, чим ми, повірте, успішно й займаємось. Тому звертаюсь до батьків дівчаток — будьте зараз особливо уважні до їхнього стану, а в разі виявлення ранніх гормональних проявів — ідіть до нас негайно. Бо пубертат, що йде в невірному порядку, — реальна загроза здоров’ю дитини й можлива причина репродуктивних проблем через роки. Додам лише, що до раннього статевого дозрівання, крім стресу, призводить недосипання через захоплення гаджетами, відсутність надважливого денного сну, що передовсім формує правильні гормональні зв’язки підлітка. Плюс хаотичне, «шкідливе» харчування, а надлишкова вага — посутній чинник з’яви хвороб гормонального спектру. Тому в раціоні дитини неодмінно має бути білок, вітамін D, магній і кольорові овочі — червоні, жовті й зелені, з тих, що зріють лише над землею».

І наостанок розділу — про подвижництво фахівців ІПАГ. Ось вражаючий факт: за сприяння Валентини Березенко та її команди в перші дні рашистського вторгнення вдалося вивезти за кордон і здійснити трансплантацію(!) печінки в клініках Європи восьми(!) пацієнтам українських лікарень — зокрема, двом украй важким дівчаткам з хворобою Вільсона з Охматдиту. І всі восьмеро зараз живі й здорові. А вивозили їх у дні, коли Київ обстрілювали і бомбили, всі дороги з міста були «закорковані» транспортом, а одну з дівчаток літаком з Варшави до Ганновера польські колеги Березенко доправили за 35 хвилин, бо там на неї «чекав» донорський орган. Святі люди! Та не менш знаменно працюють іпагівці і на стаціонарі.

Операційна для першохвилинок

У цих людських крихіток ще й імені немає, а вади розвитку — жахкі і нездоланні у природний спосіб, уже є. Потрібен скальпель у руках майстрів. Про них цей розділ.

На сайті НАМН — інтерв’ю з професором Олексієм Слєповим, керівником відділення хірургічної корекції вроджених вад розвитку в дітей. Воно читається як бестселер, а проте є описом практики фахівців Центру неонатальної хірургії. Неонатальної — бо стосується здоров’я немовлят до 28 діб життя. В дійсності — які там 28 діб?! Приміром, гастрошизис — вада, що наприкінці ХХ століття стовідсотково призводила до смерті новонароджених. Та й до 2005 року ще мала летальність у 64%. А нині в ІПАГ уражена цією напастю дитина оперується в перші хвилини життя! Що дало змогу зменшити смертність раніше приречених малят до 20%. Така стратегія порятунку й подібна операція здійснюється лише тут — українські хірурги ввели й опанували її першими в світі. А що таке гастрошизис? Убивча хиба розвитку — вроджений дефект передньої черевної стінки плоду, через який органи черевної порожнини випадають назовні — практично це може бути весь кишківник, шлунок, тощо. Уявити несила! А в ІПАГ це лихо переважно долають.

За розробку таких методів лікування новонароджених на межі можливого група неонатологів — тепер уже з усієї країни, отримала Національну премію імені Бориса Патона, що є найвищою нагородою Національної академії наук. Це визнання того самого рангу, що й Національна премія України імені Тараса Шевченка для митців. А й справді — хіба ці лікарі не віртуози? Додам, що в Інституті Лук’янової корегуються практично всі вади розвитку — серця й нервової системи, органів грудної клітки, легенів, стравоходу, діафрагми, печінки, шлунка, кишківника, черевної порожнини, пухлин різної локалізації.

Останні — взагалі страхітливе видовище не для слабкодухих. Адже вони часом сягають половини маси плоду, а інколи бувають і більшими — просто гігантські утворення! Їх видалення потребує неймовірно високої кваліфікації! Приміром, згадує Олексій Слєпов, хірурги інституту оперували тератому, що затисла дитині трахею і стравохід, а голівку і шию немовляти вивернула вбік. Спочатку лікарі й гадки не мали, як до такої пухлини підступитись — вона виходила із судинно-нервового пучка, де розміщені сонна артерія, внутрішня вена, блукаючий нерв… Та найнебезпечніше: тератома надінтенсивно кровопостачалась — об’єм крові, що циркулював у пухлині, перевищував об’єм крові новонародженого! (Слід зауважити, що тератома — особлива ембріональна пухлина, що формується із зародкових листків, з яких, власне, утворюються всі органи нормальної дитини. Це плід-паразит, що виснажує, а іноді — внутрішньоутробно, і вбиває ще ненароджене дитя).

Так ось, цього разу рішення було рідкісним і комбінованим. Спочатку в Інституті Амосова судину, що постачала кров у тератому, закупорили, а в Інституті Лук’янової того самого дня патологічне утворення видалили. Обидві хірургічні бригади спрацювали бездоганно. Та я вважаю за потрібне, крім хірургічної майстерності, звернути увагу читачів ще й на суто гуманістичний аспект вияву людської сутності фахівців ІПАГ.

Нещодавно тут прооперували немовля з тератомою в крижово-куприковій ділянці. Пухлина виявилась більшою за дитину! Й під час її «звільнення» з маминого лона через розрив оболонок тератоми виникла кровотеча, потім ще одна. Тож аби врятувати дитя, переливати кров йому довелося від донора-анестезіолога в акушерській операційній, а далі — вже в реанімації, необхідні переливання здійснювались від співробітників інституту. І що не кажіть про обітницю Гіппократа — давно вже, на жаль, міфологічну, а факт прямої віддачі лікарями власної крові пацієнту не може не зворушити, що як ніщо краще засвідчує благородство їхніх медичних душ.

Що ж до пріоритетності хірургів ІПАГ, то першими у світі вони були не лише щодо корекції гастрошизиса в перші хвилини життя немовлят. Бо це ж стосується усунення діафрагмальних гриж у новонароджених — наскрізного дефекту діафрагми, коли всі органи плоду з черевної порожнини аномально переміщені в грудну клітку. У цьому випадку в немовлят є зачатки легень, та вони не розвиваються, бо грудна клітка зайнята «конкурентними» органами. І ліва легеня стає неповноцінною — до трьох грамів вагою. Здавлені й ліві відділи серця — і все це не дає дитині жити. А суть операції полягає в тому, що якщо є хоч пів діафрагми, її зберігають, а дефект заміщується власними тканинами дитини, а саме — скелетною мускулатурою черевної стінки. І фахово — це рішення преміум-класу! Бо у світі в більшості випадків хірурги особливо не переймаються, а використовують латку із синтетичного матеріалу. Існують три типи латок у світовій практиці, та всі вони насправді не відповідають фізіологічним потребам дитини: відриваються, інфікуються, у 30% випадків дають рецидиви, різноманітні деформації скелета, ускладнення з боку легень. «Бо ганчірка не є діафрагмою!» — ледь не вигукує в інтерв’ю Олексій Слєпов. — До того ж у дорослих тип дихання реберний, у дітей — діафрагмальний, тому якщо діафрагма дихає — легені розправляються». І подивіться, яку операцію у світову хірургію впровадили в ІПАГ — рятівну, фізіологічно досконалу й естетично довершену. Фахово — вона бездоганна, духовно — натхненна.

Щоб не уривалось дихання життя

Хірургічне втручання — кульмінація боротьби за дитину, а інколи й маму. Та не менш важливою є сфера, що становить компетентний супровід майбутньої матері до розродження. Цим здебільшого зайняте відділення внутрішньої патології вагітних — причому це складні види хвороб, переважно не пов’язаних з вагітністю. В інститут з усієї країни приїздять вагітні жінки, які мають хвороби серця, системи кровотворення, печінки, нирок, ендокринні проблеми тощо. Часто-густо це хронічні, невиліковні захворювання. Й лікарі зазвичай у таких випадках кажуть пацієнткам: «Вагітність вам протипоказана». Тобто фактично відмовляють у праві на материнство. Роблять це обґрунтовано, з думкою про загрозу здоров’ю й життю вагітної, та об’єктивно це означає «ні». В ІПАГ же в переважній більшості роблять усе, що в їхніх силах, аби не заперечувати священне право жінки мати дитину. Як це досягається?

Найвагоміший чинник — фахова кваліфікація лікарів відділення. Кожну жінку, що тут перебуває, ведуть принаймні двоє: акушер-гінеколог і спеціаліст з екстрагенітальної патології. Ці спеціалісти — на вагу золота, їх у країні взагалі одиниці! Вони знають усі особливості перебігу важких хвороб у період вагітності, як і тих, що вперше виникають у цей час і не є компетенцією акушера-гінеколога. Багато профільних лікарів, які не працюють в Інституті Лук’янової, не чули навіть назв тих хвороб, з якими жінки тут народжують! А ще спеціалісти ІПАГ понад усе прагнуть, щоб розроджувати роділь природним шляхом, що їм у більшості випадків вдається.

Тим часом керівник відділення внутрішньої патології вагітних, член-кореспондент НАМН Володимир Медведь звертає увагу на те, що помітно вирізняє ІПАГ серед інших медичних закладів столиці й країни: «Ми маємо можливість лікувати тяжку вагітну в стаціонарі стільки, скільки вона цього потребує. Наше відділення саме тому й завантажене, що ми маємо великий досвід щодо їх лікування, бо кожна пацієнтка — складний випадок, і треба докласти значних зусиль, аби хвора жінка вдало народила й щасливо виписалася зі здоровим малям».

Та в словах Володимира Ісааковича й натяку на скаргу не чутно, бо він переконаний: «Інакше ми й працювати не можемо, адже майже завжди маємо справу з жінками, що буквально вражають нездоланним прагненням материнства. Абсолютно нездоланним! Як же ми — лікарі, можемо не бути на висоті свого медичного призначення?

І є ще один надважливий момент: в Україні суттєво зменшується кількість пологів. Ясна річ, з початку вторгнення багато жінок виїхало за кордон, та незалежно від причин, це потребує особливої уваги. Ця проблема за своїми потенційними наслідками неспівмірна з іншими. Тож ми, лікарі, визначилися для себе так: пропорційно тому, як падає кількість пологів, збільшується цінність кожної вагітності й новонародженої дитини. А отже — підноситься наша власна відповідальність за сприятливий результат: ми дійсно боремося за кожне немовля».

Що ж — з відповідальністю у фахівців ІПАГ, схоже, все гаразд. Тож за останні п’ять років летальність при гастрошизисі тут, приміром, менша, ніж у США й Канаді, що раніше за цим показником були світовими лідерами. На 30 новонароджених останнього періоду в Інституті Лук’янової не було жодного смертельного випадку. Безперервно нарощувати цей показник, ясна річ, нереально, однак уже й досягнутий результат — видатний. А лікарі цієї дивовижної установи прагнуть нових небачених рубежів.

…В одній з публікацій на сайті НАМН я зустрів таке: «Найкращий у світі крик — якщо голос подає новонароджене маля. Приймаючи проблемну вагітну, ми беремо відповідальність за два Божі творіння. А народжені під час війни син чи донечка стають для батьків потужною мотивацією». Тому такою гордою й переконливою є віра директора інституту, академіка Юрія Антипкіна: «Без палкої любові до дитини й сердечного співчуття до жінок, що приходять до нас по допомогу, нашої професії немає зовсім. А в єдності з високою фаховістю і ювелірно точною хірургією ми здатні повертати здоров’я і повноцінне життя пацієнтам навіть у випадках, коли Природа прорахувалась зле й незворотно».

Слова вченого не спростуєш. Життя, на щастя, справді перемагає смерть — і не лише в абстрактному, філософському сенсі. Тим паче, коли на його сторожі — видатні лікарі Інституту Лук’янової.

Джерело:  „Голос України”

http://www.golos.com.ua/article/375458